Перейти до вмісту Перейти до головного меню
Olha Hnatiuk
ENDEUA

artist

  • Про мене
  • Картини
  • Контакти
ENDEUA
  • Youtube
  • Facebook
  • Instagram

Розроблено Sponge

artist

  • Про мене
  • Картини
  • Контакти

Художниця · Арттерапевтка

Ольга Гнатюк

Мене звати Ольга Гнатюк. Я українська художниця, яка присвятила своє життя мистецтву. Уже кілька років я живу в Німеччині, де продовжую творчу роботу. У своїх картинах я зосереджуюся передусім на темах жіночої ідентичності, краси природи та сили людського духу.

Я здобула професійну художню освіту, але з часом мене дедалі більше почали цікавити питання людської особистості та внутрішнього життя. Це привело мене до вивчення психології, а згодом — до інтеграції цих знань у мистецьку практику. В Україні я працювала в реабілітаційному центрі для дітей з інвалідністю, де проводила арттерапію з дітьми та їхніми родинами.

Колір для мене — мова душі. Мій стиль живопису — це свобода. Я не прагну жорстких ліній, а дозволяю собі імпровізувати й відчувати. Це живий потік, який постійно змінюється — як саме життя.

Про мене→
ENDEUA
  • Youtube
  • Facebook
  • Instagram

Розроблено Sponge

Натисніть, щоб збільшити
Усі роботи

Оригінальна робота · Доступна

Найкращі роки

Розмір
60 × 40 см
Статус
Доступна
Запитати про цю роботу

Ціну, умови доставки та додаткові фотографії можна отримати за запитом.

Про життя, яке не можна відкласти на потім

Ми звикли думати, що найкращі роки нашого життя існують десь в іншому часі. Можливо, вони вже залишилися позаду. Можливо, ще попереду.

Ми чекаємо, коли все налагодиться, коли зникнуть тривоги, а обставини нарешті стануть сприятливими. Коли ми зможемо дозволити собі жити так, як хочемо.

Але є одна проста й невблаганна істина: сьогодні ми наймолодші з тих, ким будь-коли будемо протягом решти свого життя!

Дівчині, якій сьогодні вісімнадцять, ніколи більше не буде вісімнадцяти. Жінці, якій тридцять, ніколи більше не буде тридцяти. І жінці, якій п'ятдесят, ніколи більше не буде п'ятдесяти.

Кожен вік буває лише один раз. Кожен день неповторний. І кожен із цих днів міг би стати одним із найкращих.

Але ми напрочуд легко погоджуємося відкласти власне життя. Іноді нас стримують страхи, обов'язки чи очікування інших. Іноді обставини настільки тяжкі, що сама думка про щастя здається недоречною.

Війна стає одним із найжорстокіших проявів цього насильства над теперішнім.

Вона забирає людські життя, руйнує міста, родини, долі. Але вона також краде час у тих, хто продовжує жити.

Вона змушує чекати. Перемоги. Миру. Того дня, коли знову можна буде сміятися без почуття провини, кохати без страху й насолоджуватися власним життям.

У суспільстві, сповненому болю, чужа радість іноді сприймається як щось недоречне, майже образливе. Ніби відмова іншої людини від щастя здатна полегшити власне горе.

І тоді лунає знайома вимога: «Зараз не час».

Але хіба ми чуємо ці слова лише під час війни? Хіба не говорять нам їх інші люди, а іноді й ми самі?

Не час мріяти.

Не час кохати.

Не час думати про себе.

Не час починати щось нове.

Потім.

Коли станемо молодшими? Гарнішими? Сміливішими? Коли зникнуть усі проблеми?

Ми ніби укладаємо з життям негласну угоду: зараз потерпимо, відмовимося від своїх бажань і маленьких радощів, а потім обов'язково надолужимо згаяне.

Але час не укладає з нами таких угод.

Він не зупиняється, поки ми вирішуємо свої проблеми. Не зберігає нашу молодість до кращих часів. Не повертає днів, які ми вирішили не проживати.

Саме про це моя картина.

У центрі композиції жінка. Її оголеність не є запрошенням споглядати тіло як об'єкт бажання. Це образ людини, звільненої від соціальних ролей, умовностей і захисних оболонок. Перед нами людина у своїй природності та вразливості.

Її обличчя світле, а губи яскраві, червоні.

Червоний тут стає утвердженням життя. Кольором бажання, чуттєвості, жіночності, внутрішньої енергії. Нагадуванням про те, що вона жива, що її тіло належить їй, що вона має право почуватися красивою в будь-якому віці та за будь-яких обставин.

Її погляд опущений. Вона не шукає схвалення глядача й не намагається нікого переконати у своїй правоті.

Схрещеними руками вона затуляє вуха, ніби захищаючи свій внутрішній світ від нескінченних голосів, які наполегливо втручаються ззовні.

«Зараз не час».

«Ти повинна».

«Що скажуть інші?»

«Почекай».

«Потім будеш жити».

Ці голоси можуть належати суспільству, близьким людям, обставинам. А іноді вони вже давно стали нашим власним внутрішнім голосом.

Але вона затуляє вуха не тому, що їй байдужий навколишній світ! Вона знає про його біль, розуміє його вимоги й відчуває тягар відповідальності.

Проте вона більше не хоче дозволяти всьому цьому визначати межі власного існування.

Це жест захисту свого права на життя.

Вона ніби говорить: «Я вас чую. Я розумію. Але я не зобов'язана відмовлятися від себе, щоб виправдати ваші очікування».

У її позі немає агресії. Її опущений погляд може виражати втому, смуток, зосередженість. Але в ній є щось тихіше й сильніше: усвідомлення скінченності власного часу.

Вона оголена, тобто максимально відкрита й беззахисна, але сама встановлює межу між собою та навколишнім світом.

Вона дозволяє дивитися на себе, але відмовляється нескінченно слухати.

Її мовчання стає формою опору.

І тут ідеться не про безвідповідальність чи байдужість до чужого болю. Можна глибоко співпереживати іншим, виконувати свої обов'язки, проходити крізь труднощі й водночас зберігати право на власне щастя.

Співчуття не вимірюється кількістю радості, від якої ми відмовилися.

Ми не зобов'язані чекати ідеальних обставин, щоб відчути себе живими. Не зобов'язані заслуговувати право на красу, любов, ніжність і задоволення. Не зобов'язані перетворювати власне життя на нескінченну підготовку до кращого майбутнього.

«Найкращі роки» — це назва, у якій водночас присутні гіркота й надія.

Гіркота від усвідомлення, що час минає безповоротно. Що одного дня ми озирнемося назад і побачимо вік, який уже неможливо повернути.

І надія, тому що сьогоднішній день усе ще належить нам.

Не кожен день буде щасливим. Іноді біль виявляється сильнішим, і в людини просто немає сил ні на радість, ні на любов, ні на красу. І це також частина життя, яку не потрібно заперечувати.

Моя картина не закликає бути щасливими за будь-яку ціну. Вона говорить про інше:

Не дозволяйте обставинам відібрати у вас більше, ніж вони вже відібрали.

Не віддавайте добровільно свій час, свою молодість, свою красу, свою здатність любити й відчувати.

Не відкладайте все своє життя до того дня, коли світ стане безпечним, зручним і справедливим.

Тому що одного дня ми можемо зрозуміти, що найкращі роки не були якимось особливим періодом, який мав настати після завершення всіх випробувань.

Вони були тоді, коли ми жили.

Навіть якщо навколо було важко.

Навіть якщо нам говорили, що зараз не час.

Навіть якщо ми самі іноді в це вірили.

Якщо не зараз, то коли?

Адже завтра ми будемо на один день старшими.

А сьогоднішній день уже ніколи не повториться.

Everything Clear Over There? painting by Olha Hnatiuk Попередня роботаТам усе зрозуміло?